Анатолій зі 128 бригади про зустріч із ТЦК, ворожі дрони та загиблих побратимів
Анатолій зі 128 бригади про зустріч із ТЦК, ворожі дрони та загиблих побратимів. У Героя позивний “П’яний”, хоча він взагалі не вживає алкоголь. Закарпатець працює водієм, має 48 розмір взуття. Мав декілька поранень. Розповів багато цікавого.
Джерело
Історією про бійця поділився Ярослав Галас.
«На блокпосту підполковник СБУ питає: «Ви п’яний?» «Так, я П’яний!» А поліцейські збоку стоять і сміються…»
Зустрів Анатолія, земляка із Закарпаття (з Воловеччини). У нього позивний П’яний, хоча він взагалі не п’є спиртного, бо водій, постійно їздить на «нуль», а там потрібен холодний, тверезий розум, інакше не виживеш. А позивний від прізвища, яке співзвучне з «п’яним». Його жартома так ще в дитинстві називали.
Анатолій – відчайдушний хлоп, з перших днів війни служить у гірсько-штурмовій роті, де дуже небезпечні бойові завдання. Підривався на протитанковій міні, потрапляв під скиди дронів, був атакований ФПВ-шками, а від однієї примудрився втекти – летів через посадки на швидкості 120 кілометрів.
Понад 3 роки у бригаді
Є в Анатолія ще одна особливість – величезні ноги, 48 розмір (до речі, в бригаді є боєць і з 49 розміром). Йому дуже важко знайти взуття, за понад три роки війни на складі тільки один раз знайшли підхожі берци. Ще один раз хлопці підігнали трофейні, російські, але вони вже зносилися. Тому Анатолій часто сідає за кермо в тапочках, навіть узимку, каже, що вже звик так.
Далі пряма мова Анатолія.
Про везіння:
– Два тижні тому завозив уночі піхоту на позиції. Доїхав до перехрестя, до підбитого «Козака», й застряг – машина сіла на «пузо» й ніяк. Довелося проводжати хлопців пішки. Тільки відійшли трохи, бачу міна прямо в колії лежить (росіяни дистанційно скинули). А за пару метрів ворожий дрон на оптоволокні сидить, чекає транспорт, економить заряд. Нас, піших, він не помітив, але якби я не застряг, то або на міні підірвався б, або дрон атакував би.
Про зустрічі з дронами:
– ФПВ-шки лупили по мені багато разів. Росіяни цілять у лівий бік, де місце водія, але я іноді їжджу на «британках» із правим кермом, і це дуже виручає. Зустріч із дроном – це завжди або колеса «мінус», або ще щось.
Про підрив на протитанковій мні:
– Якось відвозив хлопцям уночі колоди для будівництва бліндажів і коли повертався, наїхав на протитанкову міну. Це був тримостовий ЗІЛ-131 – повнопривідна велика вантажівка. Я в машині сам був, і зачепив міну правим колесом середнього мосту. Мене засліпило, ЗІЛ підкинуло, він ще прокотився кілька метрів… Приходжу до себе й розумію, що був вибух, але спершу подумав, що ФПВ. Вибухова хвиля пішла в бік кабіни, вона загорілася, пасажирське сидіння викинуло вперед разом із лобовухою, двері розчахнулися, капот підняло. Я вискочив із машини й побіг до посадки, бо подумав, що якщо дрон-розвідник побачить, що я живий, то пришле ще одну ФПВ-шку. Помацав по кишенях – телефона немає. Тоді вернувся й ще витягнув із охопленої вогнем кабіни телефон. Навіть зняв на камеру палаючий ЗІЛ. Отримав тоді контузію, але до лікарів не звертався…
Про тверезий розум:
– Я ніколи не панікую, якщо хтось панікує, йому нема смислу сідати за кермо. Там потрібен холодний розум, особливо, коли людей везеш. Завжди дивлюся, де можна розвернутися чи сховатися, якщо що. З’їжджати вбік не бажано, бо міни…
Про «життя» машин на передку:
– Загалом із початку війни в мене було більше 15 машин – і пікапи, й кросовери, й позашляховики, і дизельні, й бензинові, і з автоматом, і з механікою… Теперішня L200 вже пів року, це дуже довго. Бо буває так, що в перший же виїзд машина «мінус», а наступного дня береш іншу, і вона теж зразу «мінус» – підривається чи спалюють дроном. Деякі машини волонтери підганяють, на більшість самі скидаємося.
Про найкращу машину для піхоти:
– З мого досвіду, – це пікап Mitsubishi L200. Причому старий, початку 2000-х років випуску – у нього дуже хороша прохідність, чудова витривалість та й запчастини можна дістати недорого.
Про загиблих товаришів:
– Дуже багатьох вивозив «200», усіх їх знав. Після штурмів, обстрілів, підривів… У нас у роті зі старих усього восьмеро залишилося…
Про міцний сон:
– Як відпочиваю після виїздів? Лягаю спати. Поклав голову на подушку, хвилина і все. Головне – ноги помити. Але іноді не маю сил і ноги помити.
Про війну й глибокий тил:
– Їздив на Великдень додому у відпустку, то там війни немає. Тих, кого вона не торкнулася (рідні не воюють), не знають, що це таке. Але всі питають, коли закінчиться. «А що ви робите, щоб закінчилася? – питаю їх. – Ваші чоловіки або ховаються, або на заробітках за кордоном і не думають повертатися. А нас замінити ніким…»
Про ТЦК, поліцію, прикордонників та інших:
– Зупинили мене на блокпосту в Нижніх Воротах. Тридцять чоловік там стоїть – менти, ТЦК-шники, прикордонники, СБУ-шники… «Я б вас усіх у трофейного «Урала» не завантажив», – кажу їм. – УБД хоч маєте? Їдьте зі мною, я через два тижні вертаюся в бригаду…»
Підходить якийсь підполковник СБУ-шний і просить документи. «На яких підставах?» – питаю. Він носом повів: «Ви в стані алкогольного сп’яніння?» «Так, я П’яний». Він зразу до поліцейських: «Задуйте його». А ті сміються – я недалеко від блокпосту живу, вони знають моє прізвисько…
Про те, що найважче:
– Що два сини без мене ростуть. Четвертий рік уже…
Нагадаємо, що Де знаходився Крайовий суд у Хусті і які справи він розглядав, а також, що Готель Pannonia. Втрачений Хуст. ВІДЕО
Вас може зацікавити: Хустські німці і вулиця Німецька. ВІДЕО
Анатолій зі 128 бригади про зустріч із ТЦК, ворожі дрони та загиблих побратимів