Закарпаття

Щоденникар світового рівня

Відadmin

Сер 6, 2025 #Закарпаття, #Ужгород

Spread the love

Щоденникар світового рівня

Щоденникар світового рівня. Часопис «Карпатознавство» йде в ногу з часом.

Різнокольорові зошити Щоденника – ніби фантастична райдуга. На передньому плані – Зошит№1 і Зошит №437

Побачив світ новий – третій – номер краєзнавчого часопису «Карпатознавство». Редакційна рада на чолі з засновником Василем Щербеєм і головним редактором Маріаном Токарем нещодавно презентувала його в Чинадіївській фортеці. Нагадати б, що перший і другий номери представлялися відповідно в ужгородських скансені й замку. Гарно, стильно, ефектно! А інакше в журналі опублікована моя стаття «Щоденникар світового рівня».

Так, це про 437 загальних зошитів особистого Щоденника письменника Володимира Фединишинця. Керівникам «Карпатознавства» треба віддати належне – стоять на правильному шляху і йдуть у ногу з часом. Зауважити б одну кумедну дрібничку: я відрекомендував себе лаконічно йфільософсько – (не)залежний новинкар. Проте верстальник модифікував мою незалежну залежність чи залежну незалежність, переставивши дужки, – не(залежний) новинкар. Плюс забув замінити зимову студену подобенку в гольфі на літню в майці. Проте се дрібні дрібниці. Адже стаття сформувала в мені відчуття завершеності чергового етапу в дослідженні Щоденника. До речі, на сайті «Нова свобода»матеріал поданий із трьома-чотирма несуттєвими доповненнями й кількома косметичними правками.

Щоденникар світового рівня

Володимир Фединишинець зі своїми 437 загальнимизошитами – це феноменальнеявище в світовому письменстві

Стосунки між батьками й дітьми – це вічна тонка багатогранна матерія, яка живе в постійному русі, розвитку, взаємоперетвореннях. Звичайно, ми з вітцьом Володимиром Фединишинцем (9 травня 1943, село Репинний – 3 жовтня 2018, Ужгород), котрий мав надзвичайно оригінальну вдачу, безмежно любили один одного, але й запросто могли посваритися. На будь-якому ґрунті – побутовому, творчому, житейському, навіть національному, чи то пак русинському. Пливе на гадку, як років п’ятнадцять тому тато в легкому гніві кинув мені в вічі: «Ти – бездара! Ти на моєму щоденнику ще собі ім’я зробиш, популярним станеш!» Це майже дослівно. Я вже забув суть, корінь суперечки, але ось ця фраза врізалася в пам’ять наохтема. Слово чести, що в такому ключі верховинець мені повів про свій особистий Щоденник один-єдиний раз у житті.Як не крути, висновок виявився пророчим…

1.Зарамований фотопортрет Василя Симоненка.

Бог свідок, що при вході в кімнату, себто робочий кабінет Володимира Фединишинцясправа три десятиліттявисів зарамованийфотопортрет поета Василя Симоненка, вирізаний з якогось журналу. Уточнити б: і донині висить. Культовий геній почав вести щоденник за рік до кроку в потойбіччя. У першому записі, який датується вереснем 1962 року, Симоненко в Черкасахроздумовував: «Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би поділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю». Та про це шанувальники вічно 28-річного поета дізнаються згодом,через роки. Гну до того, що 10 березня 1966 року Ужгороді 22-річний студент V курсу філологічного факультету Володимир Фединишинець у першому записі звертатиметься до свого віртуального духовного цімбора так: «…Віднині щиро ділитимуся зі тобою, Щоденнику, своїми радощами і сумами, своїми любовами і ненавистями, своїми думами і легкостями, своїми мріями і буденностями, – усім, що мене бентежитиме, хвилюватиме, непо(ко)їтиме. Почуття Весни буде чинником Правди моїх записів. Воно буде їх компасом і дзвонами. Хай живе Весна!» Через кільканадцять років, у липні 1982 року вже в зошиті №200 Володимир Фединишинець ніби зрідниться словесно зі своїм кумиром: «Ювілейний зошит я зачав! Що дає мені щоденник? Облегшення, адже він, мов людина, з якою щиро спілкуюся. Це дуже багато важить. Щоденник – друг. І незрадливий (доки не попаде в чужі й нечесні руки – хай не буде цього з моїм щоденником!) Далі. Щоденник мене особисто дисциплінує. І знову ж, мов друг-людина, щодня запитує: а що зробив для літератури чи просто корисного в житті? Думаю, для нащадків буде цікаво, а в дечім і нагодиться для розуміння нашого часу й нас. Я мрію про час, коли буду могти передруковувати свій щоденник на машинці».

2.Могло бути й 500 зошитів, якби не менінгіома.

Особистий Щоденник Володимира Фединишинця налічує – хоч стійте хоч падайте! – 437 загальних зошитів. Тато одержимо вів його понад 50 років, а саме від 10 березня 1966 року до 17 червня 2017-го, себто майже до останнього подиху. Записував – як дихав. Акцентувати б: у 2001 році в зошиті №400 верховинець занотував, мовляв,вичислив, що помре на завершення 500-го, додавши, цитую, «на 75 році життя». Як у воду дивився: відійшов у засвіти на 76-му. Натомість утілити в реальність півтисячну щоденникову мрію позаважала велика менінгіома – доброякісна пухлина, виявлена в голові наприкінці осені 2003 року. На операцію, яку мав провести нейрохірург Володимир Смоланка, літератор ув останню хвилину не погодився і… втік з лікарні. Тому пухлина поступово ніби паралізовувала письменника й провокувала гіпертонію – і десь з 2008 року його працездатність стрімко втрачалася. І в травні 2011-го репинець навіть перестав вести щоденник. У жовтні 2012 року дружина Іліка продовжила… під диктовку. Проте такий формат застосовувався вряди-годи і тривав лише півтора року – до травня 2014-го. У підсумку фактично списаний мамою-татом зошит – один, а формально – два. У травні 2015-го дружина ступила у вічність. Це стало тяжкенним ударом для письменника, котрий з початку червня тиждень-два не впізнавав навіть сина. У жовтні 2016 року батько несподівано поновив записи в Щоденнику. Сильнувате тремтіння рук давалося взнаки – почерк був символічний, слабо й ледве розбірливий. Але й до болю зворушливий. Як і сам факт ведення Щоденника в немічному стані. Останній запис був про одного з найближчих приятелів тата – художника Андрія Гойду. Що цікаво: останні два-три-чотири зошити особливовиразно вказують на дивовижну одержимість щоденникувати.

3. Поштовхомдо початку ведення був Іван Чендей.

Щоденник – надзвичайно цікавий і своєрідний літературний жанр. Адже саме в щоденнику письменник максимально відвертий, щирий, інтимний. Щоденник вели Тарас Шевченко, Іван Франко, Володимир Винниченко, Олександр Довженко, Остап Вишня, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Лесь Танюк, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Марина Цвєтаєва, Борис Пастернак. А в рідних пенатах – це Василь Ґренджа-Донський, Іван Чендей, художник АдальбертЕрделі. Аксіома: кожна з літературних постатей – це неповторний усесвіт, але 99 відсотків, що за обсягом беззаперечна пальма першості належить Володимирові Фединишинцю. Важливий штрих: поштовхом до початку ведення був Іван Чендей. Важливий нюанс: допоки я не натрапив на підтвердження цього в Щоденнику, але якось батько казав мені це. Усе логічно: у 1966-му Чендей сам уже понад 12 років вів щоденник, був популярним серед молодих літераторів, плюс верховинці – незважаючи на велику вікову різницю! – активно творчо контактували, особливо після першого видання роману «Птахи полишають гнізда» в 1965-му.

Елементарні розрахунки свідчать, що в середньому Фединишинець списував один зошит за місяць з гаком. Нерідко і без гаку. Пік феноменальної інтенсивності ведення – 70-80-ті роки. Якщо видати Щоденник класично, то це 20-25 об’ємних томів. А може, й більше, адже все залежить від різних чинників. Зі щоденникового ракурсу репинський верховинець – виняткове явище не лише в русинській і українській літературі, а й навіть світовій. Переконаний, що він достойний фігурувати зі своїм Щоденником як у Книзі рекордів України, так і в Книзі рекордів Гіннеса.Аби лише прочитати Щоденник від А до Я, треба бути фанатично цілеспрямованим, фест терпеливим і бажано літературно підкованим.

4. Маленьке важливе «секретне» уточнення

Насправді зошитів не 437, а 436. Свого часу письменник випадково помилився в нумеруванні, перескочивши з 287 зошита на 289-й. Так, зошита №288 не існує в природі. Натомість датуваннянаскрізно правильне. Ідеться про запис у ніч з 14 на 15 травня 1987 року. Хай там як, але цей пропуск я виявив лише в 2023 році, коли послідовно й уважно ознайомлювався зі щоденниковою спадщиною. З двох-трьох причин я вже принципово не хочу змінювати число 437, яке давнувато стало крилатим. Зрештою, найголовніше й те, що як тато пронумерував, так і повинно бути. Помилочка в нумеруванні – це Божа воля. Також варто зафіксувати, що допоки в тому кабінетному творчому бардаку я не знайшов два зошити – №391 і №392. Це період від 11 липня до 27 листопада 2000 року. Вірю, що зошити не загубилися в житейському вирі, а просто десь печально чекають на мене…

З 1986 року родина Фединишинців жила в Новому районі Ужгорода в трикімнатній квартирі на 4 поверсі звичайної панельної 9-поверхівки. Увесь Щоденник постійно зберігався в робочому кабінеті, точніше так званій середній кімнаті в одній з двох однакових стильних радянських шаф на трьох-чотирьох поличках. Проблема полягала і в тому, що останні років п’ятнадцять кабінет перебував у неробочому стані. Через заваленість коробками з книжками, папками, паперами, газетними вирізками і бозна-чим до Щоденника було важко доступитися, неможливо відкрити шафу. До того ж і письменник, мовити б, не дозволяв,вельми ревно й егоїстично ставлячись до свого простору, пов’язаного з творчістю. Лише після смерті письменника я зміг спокійно ґаздувати в його кабінеті, який, до слова, батьки іноді з гумором називали @бінетом.

5. Огорнутий русинським духом задовго до горбачовської Перебудови.

Щоденник Володимира Фединишинця– це ніби й самобутня сповідь, автобіографічний роман. Водночас це і зворушлива сага про родину Фединишинців, в якій усе обертається навколо одержимого літературою бойка, безмежного книголюба, непересічного колекціонера. Як відомо, майже тридцять років отець був провідним світознанимрусином, символом пострадянського Русинського Ренесансу. Для багатьох українських діячів резонансна стаття «Я – русин, мій син – русин», опублікована в «Закарпатській правді» в серпні 1990 року, стала гейби несподіванкою і шоком. Що варто уточнити: весь той серпень ми з мамою відпочивали в її рідного брата Іштвана в «капіталістичній» Німеччині, а саме я працював в Дюссельдорфі в одного фермера, тобто й гадки не мав, що мене 160-тисячним тиражем назвали русином. Я закінчив другий курс філфаку, мав 20 років – і доти навіть не сумнівався в тому, що є-м українцем. Надалі ж активна громадська й видавнича русинська діяльність Володимира Фединишинцяпостійно провокувала карпатоукраїнськихквазіпатріотів на жорстку критику письменника, в основі якої нерідко фігурували брехливі факти, підлі образи, навішування ярликів, небажання зрозуміти позицію. Вибір людиною національності – це нерідковитончено фігуральна й заплутанаштука. З відстані часу можу стверджувати, що саме Щоденник слугує реальнимдоказом того, що вжилах письменника русинські переконання пульсували задовго до так званої горбачовської Перебудови, яка просто дала змогу їх публічно озвучити.Наприклад, записи 1968, 1970, 1974, 1980-х років містять русинський (не руський і не русинсько-український!) духокремішності. Правда, знову-таки певної амбівалентности до окресленої проблеми додає по суті вишукана солов’їна літературна мова Щоденника. Але ця наукова «суперечливість» оповита чудовим шармом.Навести б бодай один незаперечний розлогий доказ зі Зошита №14 – роздум від 16 травня 1970 року: «…До речі, спостерігаючи те, що П.Скунць горнеться до російського єврея Ф. Кривіна, я дійшов висновку, що нам, русинам, так званим закарпатським українцям, треба держати руку не з росіянами чи євреями, не з російськими чи українськими євреями, а зі щирими, розумними мадярами, як В. Ковач. А зрештою, нам, русинам, треба бути самими собою, бо ми є окремішнім слов’янським народом, як чехи чи словаки, поляки чи білоруси, болгари чи македонці.

Ми, русини, не є українцями. Ілікапіддивила цю фразу і сміється з мене. Але вона не мадярка, як я не українець. Ми обоє – русини…» Акцентую: це 1970 рік! Тому різні низької мишаничівської якостітвердження закарпатських бандерівців (годилося б увімкнути почуття гумору!), які нерідко гуляли в крайовій пресі 90-х, мовляв, русинський рух народився в надрах КДБ, мовляв, американський професор Павло-Роберт Маґочі стоїть у витоках русинського відродження, мовляв, русини не мають майбутнього, є по суті абсурдними, безпідставними, не вартими йбаґова. Наголосити б ґрунтовно: мені, космополіту з кільканадцятирічним стажем, нині байдужа вітцьова національність – мною керує лише бажання встановити, довести й донестиістину.

6. Від кадебістського обшуку письменника вберіг Бог.

Щоденник є бездонним колодязем різної інформації – літературної, культурної, політичної, інтимної, подієвої, побутової і бозна-якої. Вона неповторно віддзеркалює як комуністичний період України, Закарпаття, Ужгорода, так і період так званої Незалежності. Ясна річ, у Щоденнику перманентно фіксувалися і події європейського, світового масштабу. Адже письменник постійно, щодня дивився телевізійні новини.

Трохи б конкретизувати. Складається враження, що верховинець записував у Щоденник про все на світі! Тобто про все, що потрапляло в поле його зору і слуху. Звичайно, в Щоденнику велично й ключово панує літературна атмосфера й атмосфера письменницької праці. Це робота над поетичними й прозовими збірками, в журналістській царині і сфері критики, а також у музеях – краєзнавчому і скасені. Крізь призму своєї долірепинськийужгородець критикував радянські порядки книговидання, тотальну цензуру, розумів хибність однопартійної системи, кепкував над центральною і крайовою владою, ставив під сумнів політичні арешти, словом, був таким собі латентним антирадянщиком, котрий паралельно підлаштовувався до тоталітарних реалій. Підлаштовувався бунтівливо, норовливо, зі скрипом. Нічого дивного – інакше не вижив би. Я щиро дивуюся, що, ведучи педантично Щоденник, батько не боявся потенційного кадебістського обшуку. Особливо в кінці 70-х – початку 80-х років. Коли, зокрема, і його допитував підполковник на вул. Калініна за вірш, присвячений Україні, але схований в розділ інтимної лірики. Є-м переконаний, що якби безпекаші завітали до нашого будинку на вул. Жовтневій чи квартири на вул. 60-річчя СРСР зі шмоном, то письменника – велика ймовірність! – арештували б. Можливо, винятково за ведення «антирадянського» Щоденника. До речі, письменник майже ніколи й ніде не хвалився Щоденником, ну тримав рот на замку, перестраховуючи себе. Хоча в зошиті №213 в записі від 24 травня 1983 року є і такий факт: «…Може, зайве, що сказав я Стефановичу про ведення багато років Щоденника…» Це йдеться про найближчого приятеля, письменника Василя Басараба. До слова, Щоденник просякнутий Стефановичем, іамплітуда вітцьових означень стосовнооного надзвичайно широка й розмаїта – від приятеля до недруга.

7. Молода чарівна коханка-блондинка-скансенка творчо надихала верховинця.

Серце й очі Володимира Фединишинця перманентно живилися жіночою вродою. Щоденник свідчить, що він доволі часто закохувався. Якщо з’являлася можливість і дяка, то й зраджував дружині, з якою, до речі, прожив майже 51 рік. Через двох-трьох коханок письменника в 70-80-х роках двічі-тричі шлюб був на межі розриву, але врешті пара мирилася. Усі ці колізії, конфлікти сімейного життя, рефлексії з приводу чергового любовного запалу, гри, флірту описувалися в Щоденнику. Хай як дивно, але я не відаю, чи почитувала мама бодай іноді татів Щоденник. Якщо так, то калапдолу перед її мудрістю, стриманістю. Якщо ні, то двічі калапдолу перед її залізною волею. Хоча логіка підказує, що не могла не заглядати. Тим паче знаю, що вона знала, наприклад, про коханку-блондинку зі скансена Ольгу Годам, від котрої 40-річному вітцю іноді зривало-крутило дах і завдяки котрій написалося чимало любовних восьмивіршів. Може, й це трохи вплинуло, що в ніч на 1 грудня 1989 року в мами вперше серйозно похитнулося психічне здоров’я. Водночас червоною ниткою, точніше красною лінією проходить через увесь Щоденник то безмежна любов, то міцнюща душевна прив’язаність до дружини Іліки, то глибочезна відповідальність за її майбутнє. Адже – ніде правди діти! – останні 15-17 років життя мама страждала психічними розладами.

Письменник часто фіксував свій настрій, погоду, телефонні дзвінки, розмови з колегами. Подивився якийсь художній фільм, фольклорну передачу або футбол за участю київського «Динамо» – сідав і записував. Обійшов ужгородські книгарні, зустрів когось або випив каву в «Золотому ключику» з Павлом Бедзіром і Лізою Кремницькою до обіду – увечері записав. Також звик був відображати творчу кухню, різні гостини, пригоди, оказії. Його хвилювали справи матері в Репинному, котра працювала в колгоспі і на пошті і в котрої другий чоловік Федір регулярно небезпечно чудив на ґрунті алкоголізму.Репинськийужгородець постійно тримав зв’язок зі своїм вітцьом, учителем початкових класів, котрий також удруге женився і жив у Пузняківцях.Терниста путь майстра словадо членства в Спілці письменників СРСР, яке надавало ряд привілеїв, не залишить байдужими тих, хто обізнаний з літературним процесом тоталітарної доби. Яскраво й самобутньо відбита в Щоденнику й доба так званої Незалежності – з усіма її вагомими плюсами різного плану, але й певними чи то суперечностями, чи то недоліками, чи то недореформами. У Щоденнику можна легко надибати на прогресивну, незаангажовану й некомфортну для розпальцьованих карпатоукраїнців інтерпретацію знакових історичних подій на теренах Підкарпатської Русі/Закарпатської України, про які почали безперевно публічно дискутувати, сміливо висловлюватися лише завдяки з’яві інтернету, суспільних мереж і завдяки нинішній російсько-українській війні.

Письменник глибоко хвилювався за майбутнє своєї унікальної багатющої бібліотеки, яку він довго й самовіддано формував. Через брак місця в квартирі час від часу її доводилося суттєво скорочувати – скажімо, на одну-дві тисячі книжок.Щоденник свідчить, що робилося це тяжко, з душевним болем, постійними сумнівами.

А ще Володимир Фединишинець безмежно дивовижний зі своїми снами! Їх так багато йому снилося, їх так багато записано, що від подиву є ризик по-доброму знепритомніти. Якщо одним словом, то снів у Щоденнику – безліч. Ясна річ, дуже б цікаво знати реальне число, але ж…, але ж… Нині я вже глибоко розумію, чому батько мав десь п’ять сонників, любив читати тлумачення снів, аналізувати, порівнювати.

Вважаю за доцільне навіть легко шокувати, посмішити. Наприклад, у зошиті №436 є запис: «Четвер, 2.VІ.11р. 6 год. По графіку пішаю. Приснилося, що Михайло стоїть у кімнаті високий до стелі». Або такі записи в останньому зошиті – №437: «Вівторок, 25.ІV. Я покакав. Як мало для менещастя треба» Або: «4.V.17. Небесна канцелярія працює без вихідних. Люди вмирають» Або: «5.V. Дорогі сусідоньки, послухайте симфонію дриля». Інтервал між записом з тяжким почерком у зошиті №436 і записами з ледве розбірливим почерком у зошиті №437 – шість років. Я це навів і для того, аби довести, наскільки батько був, висловлюючись фігурально, містко натуральним, простим. Геніально простим, правда, зі своїми складностями, іноді нестерпними. Свербить додати, що написати й видати в 1993 році оповідання про вдову, яка по ночах мастурбує, – це ознака модерності й прозірливості. Наголосити б, що письменник абсолютно не знав користуватися комп’ютером, інтернетом. І не намагався освоїти. Обожнював працювати лише на друкарській машинці. Незаперечна істина: в кожного геніального письменника своя загадкова й неповторна формула геніальності…

8. Записував день, число, місяць, рік, годину й хвилини – і це все підкреслював.

Потужно дивує дисциплінованість письменника у веденні Щоденника. Тато записував щодня і часто, зазвичай по кілька разів сідаючи за свій симпатичний антикварний чорнийстіл. Ніколи нікуди не ховав зошит зі столу – хіба що міг накрити газетою чи прикрити книжкою. Вражає, що зазначав у Щоденнику не лише день, місяць, рік, але в дужках і час доби – день, до обіду, по полудню, вечір, ніч. Починаючи, здається, з 1974 року уже фіксував не лише дату, а й – тримайтеся! – годину й хвилини. Наприклад, Вівторок, 26.V.87 р. 9 год. 20 хв., 10 год. 40 хв., 11 год. 15 хв., 12 год. 05 хв., 12 год. 40 хв., 14 год. 15 хв., 15 год. 40 хв., 18 год., 22 год. 40 хв., 23 год. 55 хв. Це все ще підкреслювалося однією лінією. Логіка підказує, що автоматично, ну ніби на підсвідомому рівні. Тобто це звичайний запис. Отже, 26 травня 1987 року письменник десять разів записував у щоденник. Запис нерідко міг обмежуватися одним коротким реченням, правда, зазвичай двома-трьома-чотирма-п’ятьма. За день літератор міг легко на щоденникувати 5-15 сторінок. І так упродовж чотирьох десятиліть. Колоритна деталь :збираючись у кількаденне відрядження, пов’язане чи з роботою в музеях, чи з письменницькими виступами перед різними колективами, верховинець міг покласти в ташку і зошит. Аби записувати в готелі.

Усі разом загальні зошити приваблюють, надихають своїми різнокольоровими обкладинками – сірими, чорними, синіми, жовтими, голубими, оранжевими, бежевими, зеленими, коричневими. Це ніби якась казкова фантастична веселка. Зошит-альфа №1, видрукуваний на Львовскойбеловойфабрике, – бордовий, а зошит-омега №437, видрукуваний ТОВ «Зошит України», – ліловий.Звичайно, в 2023-2024 роках при ґрунтовному впорядкуванні хотілося зберегти зовнішні автентичність іаскетизм Щоденника. Але після певних роздумів довелося їх порушити. Інакше б я просто постійно плутався б. По-перше, письменник в основному нумерував зошити всередині – на початку та в кінці, натомість я вирішив продублювати нумерування і на обкладинці. Для зручності, аби набагато швидше орієнтуватися. Врешті вийшло трохи неоднорідно, але вже як є. Кожен зошит я відперіодизував, керуючись датами першого і останнього записів. Наприклад: Зошит 289 / Період: 15 травня 1987 – 4 червня 1987 / 196 сторінок або Зошит 396 / Період: 14 травня 2001 – 5 липня 2001 / 196 сторінок. У чверті зошитів зберігалися паперові й картонні прокладки, які письменник клав між листки, аби письмо не продавлювалося на вже списаний або ще чистий аркуш. Буду точним: таких прокладок маю 89. Вони увиразнюють розуміння техніки стилю записів у Щоденник.

По-друге, посторінкувати всі зошити виявилося такожкопіткою, одноманітною і нудною роботою. Левова частка зошитів мають 96 аркушів, які я нумерував з обох боків. В основному червоною ручкою, але іноді й зеленою, іноді й чорною, – залежно від того, якою був зроблений запис. Якщо синьою, то я пагінував червоною. І навпаки. Один зошит – це 192 сторінки. Мене вистачало на п’ять-сім зошитів на день. Отже, цією рутиною я займався ледь не день у день три-чотири місяці, себто всю зиму з весняним хвостиком. Я пронумерував від руки – ахтунґ! – понад 83 тисячі сторінок. Час від часу складалося враження, що дух вітця витав наді мною, стимулюючи, підбадьорюючи. І навіть кепкуючи, мовляв, на більше я не здатен. Я стимулював себе думкою, що після пагінації можна буде спокійно перефотографовувати й оцифровувати Щоденник.У результаті – людина легко знаходитиме те чи інше місце, звертатиме увагу на ту чи іншу подію, цитуватиме той чи інший уривок. А далі могтимечітко оформитипосилання: Зошит №222, запис від 14 жовтня 1983 року, сторінка 97 або Зошит №333, запис від 9 березня 1991 року, сторінка 69…Слово чести, що сторінкував я зошити на оригінальному фігуральному стільці батька, каркас якого він вихопив колись зі сміттєвої машини на вулиці Жовтневій (нині – Волошина), фанерно відреставрував-домайстрував, начорно полакував і на якому, ачей, років сорок записував у Щоденник.

9. Як і чому ми іноді таємно зазирали один одному в щоденники.

Озираючись у минуле, усвідомлюю, що друкувати уривки зі Щоденника ми з вітцьом могли вже навіть у 90-х роках. Проте різні – здебільшого банальні – причиниперешкоджали взятися за щоденниковий доробок. Словом,уперше я оприлюднив три невеличкі записи за квітень 2007 року в Фейсбуці на своїй сторінці наприкінці квітня 2014-го. Цьому посприялиінтернетна революція й соціальні мережі, які ніби мимоволіпідштовхнули це зробити без особливих зусиль. Увага:офейсбучив я записи без дозволу письменника, точніше не порадившись. Як сказав би Василь Симоненко, це Еверест підлості. Та це таке… Публікації мали пристойний резонанс, який узайвеутвердив розуміння значимості Щоденника. А проте сумлінно і вперто впорядковувати його я розпочавлише… взимку 2023 року.Це водночас спонукувало взяти третє дихання в популяризаціїнепересічної грані творчої спадщини верховинця.

Варте уваги й таке. 31 грудня 1977 року я, семирічний хлопчик, записав на першій сторінці загального зошита, який друкувався в селищі Понінка, що на Хмельниччині: Щоденник Михайла Фединишинця (Зошит перший) 1978 рік. А на другій сторінці: «Татко сказав, що я буду від сьогодні вести щоденник. Я уже вмію писати, а ще ліпше – читати…» Ось так наказово стартанув мій формально довгий щоденниковий шлях, який закінчився записом: П’ятниця, 25 травня 2012 року. І все! Тобто я записав рівно нічого. Словом, за 35 років назбиралося всього-на-всього 19 зошитів, чверть з яких – недійдаві. Вони тягнуть усього-на-всього на два-три дослідження. Айно, мій щоденник не можна назвати навіть блідою тінню на фоні Щоденника вітця. Це воістину – кажу без гумору! – бездара з крихтою таланту і талановитий геній.

Я підвів до великої пікантної дрібниці. Читати чужий особистий щоденник без дозволу – це щонайменше неетично. Хай там як, але ми з батьком читали один одного. Зрідка, але читали. І якось акуратно й делікатно це обговорювали. Коли я мав психічні розлади, то мій щоденник іноді слугував для вітця джерелом того, чим я займаюся, куди ходжу, про що думаю, що планую. Натомість мене іноді свербіло зазирнути в татів Щоденник після чергової сварки. Ясна річ, тоді, коли він ішов кудись у справах. Одного разу я надзвичайно дивувався з того, як предок описав банальнувадню. Мені тоді здавалося, що її суть перевернута з ніг на голову. У буквальному сенсі. І тоді я паралельно, по гарячих слідах записав свою версію.Так чи інакше, але Володимир Фединишинець, або «Дюма-старший» планував виховати з Михайла Фединишинця, зокрема, й щоденникового «Дюма-молодшого». На жаль, не вдалося ніякого – ні щоденникового, ні белетристичного. Мабуть, не вдалося. Бо вже на життєвому обрії – вечірнє сонце, правда, мізерна можливість ще жевріє.

10. Спочатку – електронний сфотографований формат Щоденника.

Преунікальна щоденникова сутністьВолодимира Фединишинцялітературно й духовно вивищує його на дві-три сходинки над усіма крайовими майстрами слова.Тому я зобов’язаний її так само преунікально славити. Нагадати б, що тато публічно висловлювався, мріяв про власний літературний музей, в якому око відвідувачів безмежно дивували б, зокрема, й 437 загальних зошитів Щоденника. Але…, але… Допоки остаточна майбутня доля цього карколомного літературного документа – невідома. Наприкінці листопада 2024 року зі Щоденником ознайомився Сидір Кіраль–відомий київський професор, завідувач відділу національної бібліографії Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Один із трьох-чотирьох варіантів – аби Щоденник досліджувався, набирався й зберігався там, у стольному граді. Теоретично мене таке влаштовує, але практично виникають сумніви в доцільности, оперативности. Зрештою, є ж закарпатська філія Державного архіву. Правда, допоки я ще маю порох у порохівницях, тому найближчим часом зосереджу зусилля на створенні електронного сфотографованого варіанта Щоденника, щедро помережаного різного роду ілюстраціями. Почерк батька при бажанні абсолютно читабельний, за винятком останнніх кількох зошитів. Ну, в ідеалі добре б, звичайно, видати Щоденник і класично,багатотомно, але набір потребує бодай одного сумлінного помічника, певних коштів. І, звичайно, часу, терпіння, альтруїзму. До речі, п’ять років тому мені допомагав упорядковувати Щоденник двоюрідний брат Василь Барчій, а нещодавно і письменник Михайло Чикивдя. Працюючи над вітцьовою творчою спадщиною, мисленно називаю себе Зіркою Ґренджою-Донською в ґатях, яка зуміла в Америці впорядкувати й на власні кошти видати 12-томник свого батька. До її дисциплінованості, акуратності мені ще далеко, але я стараюся…

Проблема вивчення Щоденника багатоаспектна. Коли він весь побачить світ, томоже стати невичерпним джереломдля різного роду досліджень для літературознавців, істориків, філософів, соціологів, лікарів, графологів. Також запросто – як два пальці обісцяти! -може послугуватикомусь основою для створенняцікавезногочи художнього, чи документального, чи художньо-документального фільму про багатогранного письменника, літературними вчителями якого були Іван Франко й Олександр Духнович.А якщо Щоденник витиснути, як лимон, якщо стисло видати й грамотно подати, то два-три томи мають шанси стати в інтелектуальних колах ефектним і драйвовимбестселером.

11.У Царство Небесне – з «Ейфеловим» Зошитом №438.

Володимир Фединишинець завжди захоплювався Америкою, Францією, Німеччиною і Данією. Хоча побував лише в останній. Я ж завжди захоплювався вітцьовою фанатичністю вести щоденник. Це ніби на генетичному рівні. Тому в день похорону письменника я забіг і в канцтоварний відділ торгового центру «Токіо». Вибирав новий зошит одну хвилину: обкладинка Ейфелевої вежі з написом «Раris» майже відразу припала до душі. Зошит я пронумерував №438. На першому листку написав «Щоденник Володимира Фединишинця», на другому – «Субота, 6 жовтня 2018 року» і післяобідньої пори, в музеї Спілки письменників, себто перед відспівуванням поклав в труну коло голови вітця. Там же поклав і біобібліографічний покажчик, на якому написав: «Тату, я все робитиму для того, аби твоя творчість активно жила далі. Син Михайло. 5.Х.2018». Отець ступив на той світ з трьома репинськимивілахами, себто домотканими простирадлами, у своїх улюблених репинських вишиванці і вовняному светрі, які йому відповідно подарували родички Марія Ленишинець і Анна Лемак, і з кількома своїми і маминими збірками, романом «Бранці лісу». Улюблену ж няньову бритву, яку він хосновав… зі студентських років, я забув покласти. Іноді і нині нею голюся. Знаєте, я на сто один відсоток переконаний у житті після життя. На сто один! Тому переконаний також, що в Царстві Небесному тато продовжує щоденникувати…

Біобібліографічний покажчик письменника, оформлений портретом роботи Антона Ковача, й «потойбічний» Зошит №438

Джерела – мої публікації про Щоденник:

1)Три щоденникові записи Володимира Фединишинця за квітень 2007 року. Фейсбук від 28-30 квітня 2014 року.2)«Снилося, що Адальберта Ерделі висунули на Нобелівську премію». Журнал «Культурологічні джерела», 2019 рік, №2 (46), ст. 70-72.3) «Ейфелевий» зошит №438. Фейсбук від 5 жовтня 2020 року. 4) «…Нині в Михайлика 29 років. Пора женитися. Ой пора…» Газета «Ріо» від 12 червня 2021 року.5) «Мабуть, дівчинку народить Іліка», або «Ваша женатолько что родила мальчика». Фейсбук від 4 липня 2021 року. 6) «Як би я хотів побути один на один зі собою…» Газета «Ріо» від 20 травня 2023 року.7) «Одержимий письменник». Газета «Новини Закарпаття» від 27 травня 2023 року.8) Юрій Шип. Нотатки до «Щоденника». Присвята Михайлові Фединишинцю. Газета «Ріо» від 27 травня 2023 року.9) «Достойний Книги Гіннеса». Газета «Новини Закарпаття» від 30 грудня 2023 року. 10) «Високосна сага / Щоденник Володимира Фединишинця з точки зору високосного дня». Газета «Ріо» від 24 лютого 2024 року. 11) «На завершення 500-го зошита я помру…» Газета «Новини Закарпаття» від 10 лютого 2024 року. 12) «Хуст – хороший участоксоветскойтерритории. Або хуйовий / Світлої пам’яті Леоніда Ковальчука». Сайт «Нова Свобода» від 15 березня 2024 року. 13)«Золоте подружжя / Особистий щоденник Володимира Фединишинця з точки зору ювілеїв його весілля». Газета «Новини Закарпаття» від 13 липня 2024 року. 14)«Спільна мука / Щоденник Володимира Фединишинця з ювілейного ракурсу його весілля». Газета «Ріо» від 20 липня 2024 року. 15) «Дві надзвичайно резонансні трагедії. Письменник Володимир Фединишинець про вбивства ректора Володимира Сливки і вдови Магдалини Ерделі-Сливки». Газета «Ріо» від 28 вересня 2024 року. 16) «Дакапуціфлінтошка задоволена». Газета «Новини Закарпаття» від 23 листопада 2024 року. 17)«Єльцин зіткнувся з проблемою України, як і Горбачов». Газета «Ріо» від 11 січня 2025 року. 18) «Бонжур, ажурний краю! / З нагоди земного й небесного 80-річчя поетки Ілони Мейсарош». Сайт «Нова Свобода» від 3 березня 2025 року. 19) «Я помру, як помирають смертні і безсмертні / «Потойбічний» день – 3 жовтня – у Щоденнику Володимира Фединишинця в 1968-2013 роках». Сайт «Нова Свобода» від 30 березня 2025 року. 20) «Світ цією війною скалічений. Більшовики скалічили ХХ вік / Особистий Щоденник Володимира Фединишинця з точки зору «ювілеїв» 9-травневої так званої Перемоги». Сайт «Нова Свобода» від 4 травня 2025 року. 21)«Щоденникар світового рівня». Часопис «Карпатознавство», річник ІІ, 2025 / №3, стор.48-53.