Що не так у Мукачеві із вшануванням тих, хто вартий уваги
Що не так у Мукачеві із вшануванням тих, хто вартий уваги. Мова передусім про тих, хто всім серцем уболівав за долю міста. Але, на жаль, відійшов у засвіти. І таких людей було чимало!
Джерело
Інформацію оприлюднив Володимир Горішняк, адміністратор групи «МукачевоSOS»
Амнезія совісті
Або Чому мукачівцям бракує здатності бути щиро вдячними по відношеню до тих, хто залишив по собі яскравий слід та найкращі спогади?
Рівно два роки тому Мукачево сколихнула жахлива новина, в яку до останнього не хотілося вірити: на фронті загинув Валерій Пархоменко, якого багато мешканців нашого міста знали і поважили як “містер Перфект”.
Такого шанобливого статуту Валера здобув через небайдужість до проблем міста. І, що важливо, він не просто висвітлював наявні проблеми через соцмережі. Та й, як кажуть, на власному прикладі сприяв вирішенню цих проблем. Власноруч збирав биті пляшки на узбережжі Латориці аби його пес (та інші тваринки) не поранили собі лапи. Також надзвонював комунальникам аби ті не забули вкрутити лампочки у Депеш-парку. Або посипали піском і сіллю тротуари, вкриті ожеледицею. А ще, незадовго до своєї смерті, Валера щосили сигналив керівництву військового госпіталю аби воно, нарешті, встановило кондиціонер у холі поліклініки і тим самим не “маринувало” побратимів нечуваною задухою.
Бачив косяки
Пархоменко мав дивовижну здібність бачити геть усі “косяки” наших господарників. І саме тому, незадовго до “повномасштабки” я, через групу, уклінно звертався до керівництва міста з проханням працевлаштувати Валеру хоча б на посаду спеціаліста в Управлінні міського господарства. Думаєте, у ратуші розглянули цю пропозицію?.. Звісно, що ні! Бо там такі – небайдужі, ініціативні, непосидючі, яким “вшитко не дубрі” – не потрібні в принципі.
Але зараз я не про це. Зараз я про дещо інше. Пригадую, як в одному із своїх постів, присвячених пам’яті Валери, я писав про те, що це було б актом найвищої справедливості, якби в Мукачеві одна з вулиць міста була б названа на честь Пархоменка. Адже Валера був не просто мешканцем Мукачівської громади. Він був саме МУКАЧІВЦЕМ, який вболівав за своє рідне місто всією душею і всім серцем. І хоча робив він це трохи наївно, але ж – щиро. Без фальші і… дешевих понтів.
І знаєте, друзі, просто зараз я скажу Вам, можливо, не зовсім приємну, але, як на мене, цілком очевидну річ: нам з Вами довелося жити у місті, де прояви будь-якої шани до людей непересічних зведені до тотального мінімуму або взагалі відсутні в принципі.
Немає вулиці Ільтьо
Скажімо, у нас, в Мукачеві, і досі немає вулиці на честь “народного мера” Василя Ільтьо.
У нас і досі немає вулиці не честь не менш народного футболіста і тренера Василя Турянчика.
У нас і досі немає вулиці на честь легендарного ректора Юрія Мегалини – людини, яка виключно завдяки своєму авторитету домоглася того аби в Мукачеві – відносно невеличкому містечку – з”явився – на хвилиночку! – Мукачівський державний університет.
У нас досі не має бодай маленького пам’ятнику на честь загиблих воїнів другої світової чиї тіла були перепоховані на центральному цвинтарі в грудні 2022 року.
У нас досі не має бодай маленького меморіалу (не металевої, перепрошую, бляшанки з силуетами воїнів інших країн світу, а саме меморіалу) на честь мешканців нашої громади, які загинули на фронтах у війні за Незалежність України.
Немає меморіалу на честь Героїв зі 128 бригади
У нас досі не має бодай маленького меморіалу на честь полеглих військовослужбовців 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Попри те, що серед загиблих – чимало тих, хто отримав найвище звання Держави – Герой України.
У нас досі не має не те, що меморіалу, а навіть повного комплекту світлин Воїнів, які призивалися до лав ЗСУ та інших військових формувань саме як мешканці нашої громади… І до свого останнього подиху залишилися мукачівцями. А тепер ані родичі полеглих, ані їхні друзі та знайомі не мають змоги хоча б подивитися у такі їм рідні та знайомі обличчя.
У нас досі немає ані Алеї Слави, ані тим більше музею в якому були б представлені ескпронати та відомості про найхаризматичніші постати нашого міста. А йому понад тисяча років. Це – Мігай Мункачі, Тиводар Легоцький, Янош Недецеї, Микола Віттенбергер, Іван Бровді, Петро Добрий та багато-багато інших…
Чи дійсно вдячні?
І все це – про нашу з Вами здатність бути “вдячними”. Про нашу, на жаль, не спроможність з щиросердною повагою ставитися до людей, які примножували велич нашого міста і навіть. Та й… якщо хочете, забезпечували його існування ціною власного життя на сході і півдні країни за сотні кілометрів від рідного Мукачева…
І, як на мене, у цієї, тотальної, байдужості і відсутності поваги до людей справді поважних і непересічних є один похідний корінь. І як на мене, це – відсутність у переважної більшості мукачівців елементарної поваги… до самих себе. Бо тільки такі люди, з придушеним почуттям самоповаги можуть десятиліттями жити у будинках з обдертими фасадами та пошарпаними під’їздами, у яких навіть не має звичайних і через то, вони ніколи(!) не зачиняються.
Такі люди, проживши на цьому світі десятки років, на жаль, так і не навчилися поважати самих себе. То ж чи варто очікувати від них того , що вони раптом почнуть поважати інших.
Справді поважних і справді непересічних.
Нагадаємо, що Де знаходився Крайовий суд у Хусті і які справи він розглядав, а також, що Державна реальна гімназія. ВІДЕО
Вас може зацікавити: Хустські німці і вулиця Німецька. ВІДЕО