Таємниця старого цегельного заводу в Хусті. ВІДЕО
Таємниця старого цегельного заводу в Хусті. ВІДЕО. Де насправді стояв цегельний завод більш ніж сторіччя тому? Хто був його власником? І чому в старих довідниках адреса підприємства не збігається з місцем, де, за свідченнями, проходила залізнична колія?
Сьогодні від того підприємства майже нічого не залишилося. Але його історія дивним чином продовжує жити у старих довідниках, картах, спогадах, книгах і документах. І чим більше вдається знайти, тим цікавішою стає ця історія. Але почнемо з найдавнішого свідчення.
1909 рік: у Хусті починають робити цеглу
У книзі Михайла Бізонича «Хуст у старовинній листівці» зберігся запис, зроблений зі слів Марії Рудольфівни Ковач — дочки італійського інженера Рудольфа Рудольфовича Шкірятті.
За цими спогадами, цегельна справа в Хусті розпочалася 1909 року приватним підприємцем Давидовичем Беневим (Davidovics Benő).
Оскільки серед місцевих мешканців не знайшлося спеціаліста з цегельного виробництва, у європейських газетах розміщували оголошення про пошук фахівця.
Так доля привела до Хуста в 1910 році інженера з Італії — Рудольфа Шкірятті. У спогадах він постає людиною, яка фактично стояла біля витоків професійного цегельного виробництва в місті. До 1939 року Шкірятті працював технічним директором, інженером та організатором виробництва.
Пізніше батька змінив його син Монфредо Рудольфович Шкірятті. За родинними спогадами, саме з його ім’ям була пов’язана подальша історія Хустського заводу будівельних матеріалів.
Це дуже важливе свідчення, однак варто наголосити: інформація про 1909–1910 роки походить саме зі спогадів, записаних зі слів Марії Ковач, а не з тогочасного документа.
Давидович Бено у старих довідниках
Набагато твердіший ґрунт дають тогочасні адресні та промислові довідники. У бізнес-довіднику Хуста за 1925 рік знаходимо:
«Davidovič, Benö, cementárna a cihelna, Ul. svobody 2.»
Тобто:
Давидович Бено — цементний і цегельний завод, вулиця Свободи, 2.
Це один із найважливіших документальних слідів родини Давидовичів у промисловій історії Хуста.
У довіднику 1930 року Бено Давидович також фігурує серед підприємців. У розділі, пов’язаному з лісопильним виробництвом, він зазначений за адресою Ul. Svobody 22, із телефоном 45. Водночас у категорії Cihelny — цегельні Бено Давидович пов’язаний із Masarykova — нинішньою вулицею Карпатської Січі.
Ця деталь надзвичайно цікава.
Вона може свідчити про те, що адреса підприємця і адреса безпосереднього виробництва могли бути різними.
У довіднику 1938 року ситуація повторюється: Бено Давидович знову фігурує у категорії цегельних підприємств на Masarykova, тоді як у зв’язку з лісопильним виробництвом зустрічається адреса Svobody 22.
Отже, перед нами вже не одинична згадка, а певна закономірність.
1943 рік: цегла і ліс — в одному підприємстві
Ще один важливий документ — угорський телефонний довідник за 1943 рік. У ньому читаємо:
«Davidovics Benő gőztégla- és fűrészgyár, Kossuth Lajos-u. 2.»
Тобто:
Давидович Бено — паровий цегельний та лісопильний завод, вул. Кошута Лайоша, 2.
Телефон — той самий, що фігурував у попередніх довідниках.
Назва підприємства дуже промовиста: це вже не просто невелика цегельня, а паровий цегельний і лісопильний завод. Якщо врахувати перейменування вулиць, адреса Кошута Лайоша відповідає колишній у чехословацькі часи і сучасній вулиці Свободи.
Тому виникає робоча гіпотеза: адреси Свободи/Кошута Лайоша могли бути адресами контори, власника, адміністративного осередку або кореспонденції підприємства, тоді як саме виробництво знаходилося в іншому місці.
Поки що це саме гіпотеза. Документ, який прямо називає цю адресу «конторою», нам знайти не вдалося.
Але далі з’являється надзвичайно важливий доказ.
Цегельня біля залізниці
У книзі Джона П. Берклі From Whence We Came: a Holocaust Family History of Separation, Suffering and Survival описано події 23 травня 1944 року.
Цей опис дозволяє побачити місце, про яке йдеться, майже фізично.
У вівторок, 23 травня 1944 року, близько четвертої години дня ворота першого гетто Хуста відкрилися.
Озброєна угорська жандармерія вивела людей на дорогу, яка вела до залізничної станції, і повела їх на схід.
За Берклі, дорогою вони дісталися цегельного заводу, що знаходився ліворуч від дороги та належав Мордехаю Давидовичу. Біля заводу була залізнична колія.
Там уже чекав товарний потяг із понад тридцятьма вагонами. Деякі вагони мали напис «Для восьми коней». Це був потяг №37. Територію оточили, а на ключових позиціях стояли озброєні автоматами солдати. Саме звідси почався один із найстрашніших етапів історії хустських євреїв — їхня депортація до Аушвіца.
І тут виникає дуже важлива деталь. Берклі не просто пише про цегельний завод. Він називає його власника — Мордехая Давидовича — і вказує на його розташування біля залізничної колії.
Це надзвичайно добре узгоджується з місцевою топографією, яку ми сьогодні можемо відтворити.
Davidovics téglagyár — місце перед дорогою в Аушвіц
Матеріали про Голокост також прямо згадують Davidovics téglagyár — цегельний завод Давидовичів.
У географічній енциклопедії Голокосту Угорщини зазначено, що євреїв із навколишніх населених пунктів, зокрема Ізи та Нижньої Холодної, пішки доправляли до Хуста — до цегельного заводу Давидовича, після чого їх депортували до Аушвіца.
Подібні свідчення містяться і в дослідженні «Zsidósors Kárpátalján: a deportálástól az internálásig».
Тут важливо не помилитися у формулюванні. Цегельний завод не був табором смерті. Він став одним із місць збору та утримання євреїв Хуста й околиць перед відправленням ешелонами до табору смерті Аушвіц.
Саме тому ця промислова історія сьогодні має не лише економічне, а й величезне людське значення.
Хто такий Мордехай Давидович?
І тут історія родини стає ще драматичнішою.
У матеріалах Яд Вашем збереглися дані про Мордехая Альтера Давидовича.
Він народився 1900 року. Його дружиною була Міндл, уроджена Фікслер. У 1944 році був убитий в Аушвіці. Свідчення про нього до «Яд Вашем» подала його дочка Міріам Айнхорн.
І тепер перед нами постає моторошний парадокс історії.
Людина, чиє ім’я пов’язане з цегельним заводом, біля якого у травні 1944 року збирали євреїв перед депортацією, сама стала жертвою Голокосту.
А де ж Бено?
І ось тут залишається одна з найбільших загадок. У старих довідниках Бено Давидович постійно присутній як підприємець, пов’язаний із цегельним та лісопильним виробництвом.
1925 рік.
1930-й.
1938-й.
1943-й.
Його ім’я проходить через кілька десятиліть історії хустської промисловості.
У Книзі пам’яті євреїв Хуста вдалося знайти цікаві дані. Бено був не просто підприємцем, але ще й рабином. І він помер 8 січня 1940 року. Відтоді всі справи перейшли до його сина – Мордехая. Між іншим, теж рабина. Саме тому Берклі пише про цегельний завод Мордехая Давидовича у 1944 році. Хоча формально у 1943 році Бено вже не було серед живих, в угорських документах того часу завод все ще був оформленим на його ім’я.
Що було після війни?
За спогадами Марії Рудольфівни Ковач, після від’їзду її батька Рудольфа Шкірятті до Італії у 1939 році його син Монфредо Рудольфович Шкірятті продовжив роботу на хустському цегельному заводі.
За цими ж спогадами, саме з його ім’ям була пов’язана історія Хустського заводу будівельних матеріалів.
Монфредо керував підприємством майже три десятиліття, а після виходу на пенсію ще багато років працював там механіком.
Це родинне свідчення особливо цінне, бо підтверджує, що після Другої світової війни радянське підприємство розвивалося на основі вже існуючої промислової бази, а не виникло на порожньому місці.
Історія підприємства тієї доби чітко простежується документально.
Хустський завод будівельних матеріалів був розташований за адресою вулиця Івана Франка, 187. Юридична особа з такою назвою проіснувала до 7 квітня 2008 року, коли була ліквідована. Серед видів діяльності підприємства були виробництво виробів із бетону та виготовлення цегли й блоків із випаленої глини.
Отже, радянський Хустський завод будівельних матеріалів саме на тому промисловому майданчику, де колись працювала цегельня Давидовичів.
Місце, яке пам’ятає більше, ніж здається
Історія старого хустського цегельного заводу — це не просто історія промисловості. На початку ХХ століття місто не було тихим провінційним закутком. Тут відкривалися підприємства, розвивалося виробництво, з’являлися нові технології, сюди приїжджали спеціалісти з інших країн. Працювали лісопильні, цегельні, торговельні та ремісничі підприємства. Місто жило, працювало і поступово змінювало своє обличчя.
Стара цегельня Давидовичів — лише одна сторінка цієї великої історії. За нею стояли людська праця, підприємницька ініціатива, технічні знання і прагнення розвивати місто. Хуст умів виробляти, будувати, торгувати й залучати фахівців. І, можливо, саме тому сьогодні варто дивитися на старі фотографії, адресні довідники та пожовклі документи не просто як на пам’ятки минулого. У них — портрет Хуста, який колись був сповненим промислового життя.
Багато з тих підприємств давно зникли. Змінилися назви вулиць, власники, сам вигляд міста. Але пам’ять залишається — у старих документах, у назвах, у будівлях і, найголовніше, в історіях людей.
Нагадаємо, що Де знаходився Крайовий суд у Хусті і які справи він розглядав, а також, що Державна реальна гімназія. ВІДЕО
Вас може зацікавити: Хустські німці і вулиця Німецька. ВІДЕО